Я ПРОЙДУ КРІЗЬ СМУТОК І ТРИВОГИ…

Найбільше тебе в твої сімнадцять тривожить перше кохання. Можливо воно не схоже до того почуття, котре дається людині одноразово й навіки, аби із ним йти крізь життя.

Але це невідоме, таке незвідане й бажане почуття – воно штовхає до чогось більшого. До осмислення себе, свого душевного й духовного начин­ня, а звідси – розуміння щастя, досвіду, який поступово виростає в мудрість. Це нелегка метаморфоза, яку досить важко помітити в мережі римованих стрічок, яким часто не вистачає фун­даменту з теоретичного в поєднанні з тим пережитим й осмисленим, що вже є в запасі молодої авторки.

Вона пізнає світ крізь призму максимального, призму вищої міри переживання: спочатку дія, пізніше роздуми. Форма вірша – класична, обрамлена ніжністю та несміливістю, комплексом.

Героїня наших шпальт не експериментує, адже не готова вда­ватися до вищої градації в творчому мірилі, коли сенс наче потребує нового втілення, виявлення неординарності творчої фантазії авторки.

Як і будь-яка представниця красивої частини людства, молода по­етеса цінує родину, своїх найближчих: маму й бабусю, яким і присвячує свою творчість, дякуючи цим за турботу відданість, й фіксуючи в цих рядках ча­стинку своєї чуттєвості, той емоційний заряд, котрий не завжди знаходить ви­раження у безпосередньому контакті з оточенням.

Із цих частинок, наче уламків глечика, який насправді ще незавершений гончарем, ми можемо окреслити приблизний силует творчого портрету цієї дівчини, але лише на відстані багатьох років вдасться розгледіти картину в цілому.

Хто ж вона? Сюзанна Максимчук, учениця 11-А класу Обласного гуманітарного ліцею-інтернату. Дівчина, залюблена в поезію, яка цікавиться спортом: футболом, волей­болом, а чи не найбільше - настільним тенісом.

Формування світогляду молодої по­етеси проходило у мальовничім куточ­ку Барщини – у Підлісному Ялтушкові. Тут центр світу, тут її дім, місце, куди завжди можна повернутися й знову спізнати щастя й укритися від небез­пек, котрі криє світ довкола.

Змалку Сюзанна прагнула пов’язати своє буття із поезією, а тому планує в майбутньому опанувати фах філолога. Бажаємо їй підкорити вершини її сподівань, а самі приймемось до прочитання цих перших, боязких проб пера.

Валентин МАЙДАНЮК, студент 41-Ж групи

Барського гуманітарно-педагогічного коледжу

імені Михайла Грушевського

ОБІЙМИ МЕНЕ, МАМО

Ти в житті моїм стала весною

Мене гордо вивівши в люди,

Не сумуй, я – поруч з тобою

Я щаслива, бо ти мене любиш.

Обійми мене, матінко мила,

Ти радість і світло в житті.

Ти у Бога за мене молила

І щастя бажала мені.

Обійми мене, рідна матусю

За турботу я дякую, ненько,

Я за тебе щоночі молюся.

Обійми мене, люба, рідненька.

***

Моя бабуся, мов вишенька в саду,

По стежині рідній я до де неї йду.

Хочу прихилитись до її грудей,

Вона розуміє, як ніхто з людей.

Ти пробач, рідненька, за солоні сльози,

За косу сріблясту, зморшки на руках.

Пригорнусь до тебе у страшні морози

І забуду біля тебе страх.

***

Я пройду крізь смуток й тривогу,

Пройду крізь гнів і нещастя,

Я знайду потрібну дорогу,

Я знайду місце, де знаходиться щастя.

Сюзанна МАКСИМЧУК